Подорожі
Ельбрус наш!
Українка Ірина Галай підкорила найвищу гору Європи, а за два тижні до цього – Південної Америки.
Лише три сходження відділяють Ірину Галай від звання першої українки, яка виконала програму «Семи вершин» та підкорила найвищі точки семи частин світу. В травні 2016 року Ірина піднялася на Еверест. Цього року чарівна дівчина підкорила найвищу точку Південної Америки Аконкагуа (6961 м), а через два тижні підняла український прапор над Ельбрусом (5642 м) – найвищою горою Європи. Ірина розповіла нам про труднощі такого «подвійного сходження» та вершини, які збирається підкорити найближчим часом.
Два сходження на знакові для альпінізму вершини за два тижні – це неймовірно! Розкажи, як ти до цього готувалася?Акліматизація тримається до місяця, тому я більше готувалася до першого підйому на Аконкагуа. Використовувала ту ж методику, що і під час підкорення Евересту. Це були тренування на витривалість: бокс, кросфіт, біг. Я була в дуже хорошій формі.
До Росії зі мною мали їхати дві дівчини з України. Ми зробили національні вінки, набрали багато символіки, хотіли разом піднятися на Ельбрус та написати в соцмережах щось на кшталт «Ельбрус наш!» Ну і привітати всіх жінок з 8-м березня.
На жаль, одну мою подругу не впустили до Білорусі. На той момент, коли ми вже сиділи в літаку, надійшов офіційний лист, що вона якось там загрожує Російській Федерації. Подругу зняли з борту, а у нас забрали всю українську символіку.
Тим не менш, ти розгорнула український прапор на найвищій горі Європи. Де ти його взяла?В базовому таборі Ельбрусу багато прапорів. Альпіністи з усього світу залишають там свою символіку – така традиція. І в таборі я випадково знайшла прапор України, завішений іншим. Я забрала його із собою, піднялася з прапором на Ельбрус і повернулася з ним в Україну.
Розкажи про підйом на Аконкагуа. Ти йшла на гору без допомоги шерпів і несла з собою спорядження, їжу та все інше. Скільки кіло довелося тягти на собі?В цій експедиції ми все організовували самостійно. Купували, несли та готували всю їжу самі. Було важко. Значну вагу складно нести навіть на низині, а при підйомі вгору можна умовно додати до неї ще 20 кг.
Виявилося, що я стала першою українкою, яка не користалася допомогою шерпів для підйому на Аконкагуа. Ми робили це в кілька етапів: спочатку підіймали речі, потім спускалися за їжею, підіймали її та залишалися на ночівлю. Рухалися невеликими переходами по 5-6 годин, після цього відпочивали. А от дорога вниз була суцільною, з рюкзаками та речами. Загалом це до 25 кг ваги. Це було важко, але загалом мені сподобалось.
Аконкагуа випробовувала вашу групу сильним вітром та сніжними бурями. Як ти це переносила?Це було щось жахливе. Ми взагалі не виходили з наметів протягом 50 годин! Але я помітила за собою, що почала ставитися до цього спокійніше, лежала з книжкою в наметі, хоча назовні була дуже погана погода. Раніше гіди мені пояснювали, що справжній альпініст той, хто в голові може побудувати експедицію: прокласти маршрут, чекати або не чекати гарної погоди, коли і скільки підійматись, скільки відпочивати, як адаптуватися. Цього разу я підіймалася з розумінням, як долатиму цей маршрут.
А от у інших членів моєї групи були сумніви, чи взагалі продовжувати підйом. Білий вітер на Аконкагуа дуже потужний, його швидкість сягає 80 м/с. Якщо витягнути вперед руку, не видно пальців. В таких умовах йти просто неможливо.
Загалом Аконкагуа вважається неважкою вершиною, але холод і вітер можуть стати справжнім випробуванням. Мене здивувало, що там також залишають тіла загиблих альпіністів. 6961 м – не така велика висота, щоб не можна було знести донизу тіло померлого.
Як ти знаходиш мотивацію для підйому в такі моменти?Люблю дивитись фільми жахів або читати стресові книжки, де героям набагато важче, ніж тобі. На контрасті почуваєшся краще. Якщо чесно, мені навіть подобаються такі нюанси, як сильний вітер. Коли сходиш на гору за гарної погоди, немає відчуття, що ти пройшов якесь випробування. На Аконкагуа труднощів вистачало: коли після штурму вершини ми спустилися до намету, виявили, що його здуло вітром. Всі були виснажені, підйом зайняв 14 годин. Відпочивали у рятувальному наметі.
В Південній Америці ти побувала в джунглях Амазонки та бачила життя індіанців. Як тобі їхній побут?Я з дитинства мріяла туди потрапити. Коли складала маршрут подорожі, вирішила, що хочу побачити все на власні очі. Ми плавали на судні Амазонкою, а коли зупинялись – я гуляла джунглями. Індіанці вразили: вони живуть так, як їхні пращури – разом з тваринами, не користуються грішми, всю їжу виготовляють самі. І взагалі не думають, що з ранку вдягнути. Вони там ледве не голі ходять. Навіть я на прогулянку в джунглі вдягала відкрите взуття.
Лише за два тижні ти перемістилася з джунглів Амазонки і найвищої точки Америки на крижаний Ельбрус. Як ти подолала таку різку зміну клімату?Організм відреагував на це спокійно. В Києві я добре відіспалась, зібрала речі і рушила на Ельбрус. Зимові сходження на цю вершину вважаються небезпечними. Сезон там починається лише в травні. Зараз підіймаються лише альпіністи з досвідом, оскільки поверхня гори вкрита льодом. Ельбрус взагалі дуже небезпечна гора.
Скільки часу ти витратила на підйом на 5642 м?Ми вийшли о п’ятій ранку і десь о другій дня вже були на вершині. І спускалися досить швидко. Стартували з 3800 м. До речі, за ці дні ніхто не зійшов на гору, крім нас. Після нас група з 6-7 осіб спробувала піднятися, але не змогла. Напевно, мала проблеми з акліматизацією. Ми ж здійснили підйом на одному подиху.
З Аконкагуа було складніше. Там ми піднімалися з 6100 до 6900 м, витратили на це десь 11 годин. Був такий сильний вітер, що місцями доводилося йти перебіжками. Інакше просто здувало.
Чи бували у тебе моменти, коли хотілося все кинути, не дійшовши до вершини, і повернутися? Як взагалі альпіністи знаходять сили, щоби перебороти себе і завершити сходження?Мені здається, в цьому вся суть цього спорту. Ти задоволений собою лише тоді, коли долаєш труднощі. Комусь зручніше, коли попереду йде інший альпініст, і це така ніби ціль. Для мене ціль одна: вершина. Хоч би метеорити з неба падали, я все одно буду йти наверх.
Звичайно, в такі моменти я слухаю свій організм. Якби мені стало погано, почалася б гірська хвороба, я би не ризикувала йти далі. Після того, що я побачила за останній час, я розумію, що гірські сходження – це серйозна справа.
Порівнюючи ці дві вершини, яка для тебе була найскладнішою?Ніяка. Поки що у мене не було складних сходжень. Люди по-різному сприймають гори. Один може йти, слухати музику, насолоджуватися краєвидами, інший – сильно страждати, коли болить голова, ноги, все дратує. Я насолоджуюся кожним сходженням: пританцьовую, слухаю музику, відволікаю себе цим і майже ні з ким не спілкуюся. На Ельбрусі кайфувала від того, що бачила весь Кавказ, як на долоні.
Зважаючи на те, що з літака зняли твою подругу, чи були у тебе якісь особливі відчуття, коли ти підкорила Ельбрус?Було символічно стояти там 8-го березня. І було приємно, що я змогла дістати прапор України, а з цим там була велика проблема. Я зробила те, що хотіла. А девіз подорожі «Ельбрус наш!» – це ж просто жарт. Нічого політичного в ньому немає.
Які твої майбутні плани?Зараз – насамперед гора Мак-Кінлі (найвища гора Північної Америки висотою 6190 м – ред), що на Алясці. Потім Південний Полюс, це буде в грудні. І ще залишиться Піраміда Карстенса (4884 м – ред), розташована в Папуа Новій Гвінеї. Таким чином хочу завершити програму «Семи вершин» і стати першою українкою, яка це зробить. Залишилося ще три гори.
Ці вершини чисто символічні, хоча Мак-Кінлі жорсткувата як для жінки. Тебе на вертольоті просто висаджують на якійсь точці і звідти ти сам йдеш до вершини з усіма речами. Все, що у тебе є, – це сани з рюкзаком. Треба в такому режимі прожити днів десять. Навколо нічого немає, лише скелі і сніг.
У твоєму фейсбуці я прочитав фразу: «Втомився – відпочинь, але тоді ти ніколи не будеш першим». Чи можна її вважати девізом твого життя?Думаю, так. До мети можна дійти лише тоді, коли не зупиняєшся.