Музика

10 українських альбомів 2020 року

© Люсі, Паліндром, ДахаБраха, nug
Кажуть, що вже ніхто не слухає альбоми. Олесь Ніколенко слухає. Та збирає суб'єктивний топ українських музичних релізів року.
Автор Олесь НіколенкоОпубліковано
Цей непростий рік добігає логічного завершення — саме час підбити підсумки в останню хвилину. Події у світі, безумовно, сильно позначились на стані музичної індустрії. Багато релізів від топових артистів України було відкладено «на кращий час». Але саме в кризовий період гучно заявила про себе «нова музична сцена» — переважно з її релізів і склався цей список найцікавіших українських альбомів.

Люсі — Enigma

Давно очевидно, що «матері» української поп-музики (скажімо, Ірина Білик) відійшли у минуле. Вони, звісно, відступати не планують: Білик нещодавно випустила романтичну баладу, що забувається після першого прослуховування та нагадує бліду тінь її творчості кінця 1990-х. Як ви вже зрозуміли, зараз саме час, щоб хтось молодий та зухвалий увірвався на поп-сцену та зайняв вакантне місце співачки, що співає про і для свого покоління: доступно і просто, але «фірмово». У Люсі це вийшло.

Паліндром — Стіни мають вуха

У львівського музиканта Степана Бурбана, як і в будь-якої людини, що дивиться надто багато фільмів, кінематографічний підхід до власної творчості. Степан роками вибудовує власний музичний всесвіт. У проекті «Глава 94» він реалізував себе в якості безкомпромісного репера — і цей гурт потроху стає місцевою хіп-хоп класикою. У рамках сольного проекту «Кашляючий Ед» Степан перетворив власний психологічний біль на цікавий музичний матеріал. Логічним продовженням цього став проект «Паліндром» — він у прямому сенсі розквітнув на фоні нової української музики, що вже декілька років топчеться на місці.
Паліндром м’яко долає прірву поколінь: підхоплює те піднесене відчуття, що останній раз огортало вітчизняну музичну сцену наприкінці 90-х. «Територія А» з чудернацькими кліпами гурту «Аква Віта» кожен день по телевізору, Скрябін на піку своєї форми, вищезгадана Ірина Білик дає всеукраїнський тур і співає про наркотики. Паліндром зі своїм альбомом ніби вирушає у подорож «назад у майбутнє»: заповнює смислові прогалини з того часу та підхоплює естафету. «Стіни мають вуха» лишають по собі надію на новий бум української музики, яка зануриться у своє кримінально занедбане минуле та візьме звідти найкраще.

ДахаБраха — Alambari

Мабуть, найбільш «експортний» реліз із нашого списку. Талановита world music, густо замішана на українському фольклорі, яку зрозуміють в будь-якій іншій частині блакитної планети. На іронічну театралізовану виставу, яка створена з екзотичних фолк-елементів, зараз існує дуже великий ринковий попит. Ті, хто робить ДахаБраху, це чудово розуміють. Можливо, «Alambari» і вийшов трохи кон'юнктурним, але це вже претензія занадто вибагливого слухача. Нормальному слухачеві все буде зрозуміло і без наших намагань пояснити цю музику, що сприймається на фізичному рівні.

nug — Alter Ego

Пересічний слухач, який не надо цікавиться вітчизняною музикою, навіть і гадки не має, що там відбувається із «екстремально важкою музикою». Насправді українська метал-сцена почувається чи не краще за всі інші сцени та напрямки. Успіх таких гуртів як Jinjer та 1914, що підписали контракти із закордонним лейблом, це підтверджують. Це взагалі перетворилось на стандартний шлях розвитку українського метал-гурту: вигадати собі якусь чітку концепцію (наприклад, 1914 зосередились на тематиці жахів Першої Світової війни), круто виглядати, співати англійською і бомбити закордонні лейбли заявками про співпрацю.
Тим приємніше, що nug стоїть трохи осторонь цієї протореної стежки. Вони, умовно кажучи, грають метал та «співають» його українською! Експерти захочуть нас виправити, заявивши, що nug — це пост-метал. Що це означає? Канонічний важкий метал, як у Iron Maiden чи Black Sabbath, грати вже не модно, тому гурти часто вдаються до експериментів. Додають ембієнт, шугейз та елементи інших жанрів. От і nug створюють щось дуже важке, гібридне, але це напрочуд легко сприймається, якщо слово «легко» взагалі можна застосувати до такої музики.
Ми радимо послухати альбом «Alter Ego» навіть у терапевтичних цілях: nug так міцно притискають до землі, що врешті-решт екзистенційні проблеми відступають трохи назад.

Джозерс — Післямова

Київсько-калуський гурт залишається непомітним для «великих ЗМІ», але користується попитом серед сумних українських прихильників The Smiths та Joy Division. І невтомно гне свою концептуальну лінію, при цьому розуміючи, що епоха TikTok та коротких смішних відео цього не оцінить.
Ще в 2018-му році Джозерс розпочали велику альбомну трилогію, присвячену Апокаліпсису, релізом «Сложные машинные биты». На ньому хлопці, між іншим, першими з локальних артистів почали співати про певний «кінець усього». Мабуть, вже тоді відчували, що скоро світові (в його звичному розумінні) настане гаплик. У минулому році гурт випустив альбом «Ложь», ліричний герой якого, власне, від передчуття про кінець перейшов до справи: розпрощався з усім, що він колись любив.
І ось в 2020-му вийшла «Післямова» — завершальна частина трилогії. Перший реліз гурту виключно українською мовою, перший і останній реліз, в якому Джозерс дозволяють собі загравати з формою поп-хіта. Музиканти вважають, що «цей світ пропав» — і рятувати його не треба. Не треба боротись, навпаки — набратись сміливості померти, щоби потім переродитись. В іншій формі, в інших людях — це вже як пощастить. Джозерс беруть паузу, але натякають на повернення.

Дао Парк — Подорож

Є така думка, яку непублічно висловлюють у професійних музичних колах: нові українські артисти часто грають цікаву музику, але не вміють надавати їй привабливої форми. Звірятка не до кінця загортають свій шоколад у фольгу — і виходить або надто прісно, або занадто експериментально та авангардно.
Дао Парк — дуже класний гурт саме з точки зору «золотої середини» між формою та змістом. Вони грають неосоул, який ми, певно, вже десь чули, але роблять це із відчуттям стилю з великої літери. І з любов‘ю, а що нам ще треба?

Heinali — Madrigals

Спершу про цей альбом та його міць написали у британському The Guardian, а вже потім ехо цього релізу докотилось і до нас. «Перемога, нас помітили в Англії!». Якщо серйозно, то не секрет, що найпрогресивніша частина вітчизняної музичної сцени — такі собі діггери, професійні шукачі, які саме тому не відстають від світового контексту, бо дуже сильно в нього занурені.
І це в них зашите десь на генетичному рівні: спочатку ти замість нудних уроків в школі вештаєшся книжковим ринком на київській Петрівці та скуповуєш у постарілих меломанів вінілові платівки Брайана Іно та зачитуєшся «розумними книжками». І якось там собі рухаєшся та розвиваєшся, аж допоки про тебе не пише The Guardian. Але це не якась несподіванка чи раптова «перемога» — ми от до чого. Усе логічно.

Ницо Потворно — Реанімація

Дуже страшний, жорсткий, але при цьому, як не дивно, хітовий альбом про таємне життя столиці України. Ліричний герой релізу пірнає на самісіньке дно залежностей та зловживання речовинами, щоби констатувати очевидне: це «цікаве життя», але далі так жити не можна. Бо в якийсь момент може просто не вистачити здоров’я. Дуже темний future pop із агресивними текстами після багатократного прослуховування починає діяти як панацея. Похмура реальність власної реальності відступає, розвиднюється.

Our Atlantic — Час Розваг

Є така хвороба у місцевих музикантів-початківців: співати англійською мовою. Вони, певно, вважають, що корисно не просто мати амбіції, а щоб вони були глобальних масштабів. Зазвичай ці інтернаціональні амбіції та плани підкорення планети протягом двох-трьох років згасають під впливом більш приземлених обставин: через роботу немає сил ходити на репетиції, а відсутність перспектив та уваги (500 переглядів на відео, в яке було вкладено купа часу та енергії) взагалі відбивають бажання щось там співати і бажати. Зазвичай вихід з такої ситуації дуже простий: треба реально поглянути у очі своєму слухачеві та заспівати його мовою.
Our Atlantic — унікальний випадок, коли люди цією «англомовною амбітністю» перехворіли, попустились та перевинайшли себе. Вони завжди мріяли бути «фірмачами», але тільки нещодавно віднайшли правильний курс. Тепер гурт надихається українськими вокально-інструментальними ансамблями 70-80-х років, які під час Радянського Союзу уособлювали культурний спротив: грали ексцентричний фанк та носили довгі вуса та волосся. Цей пласт української музики лежав собі та припадав пилюкою — і ми його майже втратили. Але останнім часом до нього знову прокидається суспільний інтерес. Не в останню чергу завдяки таким гуртам, як Our Atlantic, та окремим ентузіастам, до яких ще можна віднести творчу команду чудової документальної стрічки «Вусатий фанк».

Brat — Культурний шок

Певно, всі чули про реп від alyona alyona та KALUSH. Це такий «форматний реп», талановито зроблений для широкого кола слухачів. Але в Україні піднімає голову «альтернативний реп»: виконавці, які з самого початку не розраховують на велику популярність та роблять більш соціально загострену музику. Brat — без перебільшень, король такого альтернативного репу.
Brat — псевдонім українського літературного діяча Григорія Семенчука. Взагалі це здається дуже поганою ідеєю: робити з українського поета репера. Українське поетичне слово має дуже специфічний ритм, якому мало пасує «реперський» біт чи речитативна форма, коли слова вистрілюють як кулемет. Але Григорій Семенчук вочевидь дуже пропрацював це питання. Його реп, по-перше, ідеально відтворює так званий «дух часу», а по-друге, дійсно качає і. Не вірите — послухайте наш улюблений трек з альбому, «Катяосадча».